Розділ 2. Прокинулась Анна від поштовху дитини

Прокинулась Анна від поштовху дитини. Відсунувши ковдру, машинально провела рукою по животі й прислухалася. Ще один сильний поштовх у відповідь на її рух примусив лягти зручніше. Її сонечко теж прокинулося. Знов товчеться так, що мамі аж боляче.

Замислено усміхнувшись, Анна поклала долоню собі на живіт. Цікаво, хто там? Хлопчик чи дівчинка? Сама не знала, кого б їй хотілося дужче. Напевно, як Бог дасть. Аби здорове, сильне і щоб народилося легко та швидко.

Ледь прогнувшись у попереку, вона розплющила очі. Після обіду прийде Тереза, і треба не лише вдягнутись, але поїсти та прибрати у помешканні. Уже й на вулиці розвиднилося, але день не заповідається на сонячний чи теплий, радше на похмурий та сірий. У кімнаті досі напівтемрява.

Анна потягнулась і, кинувши неуважний погляд у вікно, позіхнула. Ще й сніжить доволі сильно. Знов позамітає все довкола. Коли ж ця весна нарешті прийде?

Вона ковзнула поглядом кімнатою і раптом широко розплющила очі. У кріслі біля столу сидів Адам. Як він сюди потрапив? Приголомшена його присутністю, Анна хапнула повітря ротом, але не змогла нічого сказати.

Адам теж промовчав. Не змінив ані пози, ані виразу обличчя. Прийшов сюди ще годину тому, але вирішив зачекати, доки Анна прокинеться сама. Спочатку розпалив п’єц, тоді приготував собі каву і вже з півгодини сидів і просто дивився на неї. Про що думав? Нічого чітко окресленого – уривки думок, вражень, спогадів. Усі ці місяці йому найдужче бракувало саме такого відчуття спокою та затишку біля коханої жінки. Нервозності та неприємних розмов мав із надлишком і вдома. З десяток разів ладен був порушити слово і прийти сюди, проте примушував себе ще трохи зачекати. Врешті, відчув себе ідіотом, бо й досі не зумів відволіктися від нав’язливих думок про Анну. Здається, за будь‑якого розвитку подій, хоче мати біля себе лише її.

– Навіщо ви прийшли? – До Анни таки повернулася здатність нормально дихати і говорити. – Користаєте з того, що у вас є ключі, а я не маю сили виставити вас за двері?

– Я хотів зустрітись з тобою, – говорив у манері цілком для нього невластивій і дивився якось дивно. – Тобі не здається, що ця дитина не лише твоя, але й моя? Я б ще зрозумів твоє бажання позбутись мене, якби ти вийшла заміж по‑справжньому.

Анна промовчала, лише кинула на Адама ще один насторожений погляд. Навіщо ця розмова? Чому він прийшов сюди саме сьогодні? Що намагається сказати?

– Я хотів визнати цю дитину, але ти сама не захотіла. Думаєш, тобі сподобається виховувати дитину самій?

Анна сіла на ліжку й обережно глянула на Адама.

– А чому б ні? Мені добре самій.



– Я бачу, як тобі добре. Не втомилась від того добра?

Не озираючись, Анна взяла з крісла шаль і накинула собі на плечі. Зовсім не хотіла, щоб Адам бачив її такою – незграбною, неповороткою, з великим животом. Такою, якою їй зараз не хотілося бути і якою вона собі не подобалася.

– Я хочу, щоб ви пішли, – сідаючи в крісло, Анна щільніше загорнулась у шаль, проте від того її округлий живіт окреслився ще виразніше. – Сусіди вважають мене заміжньою жінкою. Не ходіть сюди, не псуйте мені репутацію.

Відчуваючи, як її хвилювання передається дитині, Анна інстинктивно затулила живіт рукою. Дитина у ній штовхалася так сильно, що аж рухалася тканина сорочки.

Прослідкувавши за мимовільним жестом Анни, Адам підійшов ближче, присів біля неї і обережно поклав долоню їй на живіт. Виглядала, може, не так ефектно, як раніше, проте була до щему рідною та близькою. Такою, яку йому дуже хотілось обійняти та захистити.

– Штовхається? Сильно?

Затамувавши подих, Анна завмерла, проте руку Адама не відіпхнула, навпаки, несподівано для себе, обхопила його пальці своїми і посунула долоню туди, де зараз найвиразніше відчувала рухи дитини.

– Чуєте? Ось тут… Сильно. Правда ж?

Відчувши під рукою поштовх, Адам прислухався. За якийсь час почув іще один рух, слабший, тоді знов сильніший. Пауза, а ще за декілька секунд його пальці натрапили на маленьку випуклу округлість, яка ковзнула під його долонею і зникла. Дитина змінила позу і затихла.

Анна усміхнулася.

– Бачите, яке вже велике. Так штовхається, що навіть вночі не дає заснути.

Підвівши голову, Адам усміхнувся. Сам дивувався з того, що такі звичайні відчуття, як порухи власної ненародженої дитини, не лише несподівано глибоко вразять його, але й примусять відчути щем на серці.

– Якщо там дівчинка, то я б хотів, щоб вона була подібною до тебе.

Перехопивши погляд Адама, Анна знітилася. Це неймовірно, але, здається, він усе ще її любить. Навіть таку, як зараз – вередливу, недобру, несправедливу до нього, а на додачу ще й негарну. І на мить не припускала, що він сприймає її якось інакше.

Насправді обличчя у неї майже не змінилося, хіба трохи м’якшими стали риси, шкіра без плям та веснянок, навіть живіт мала не надто великий, а акуратно‑округлий. Інакшими стали лише рухи – дуже обережними та невпевненими – так, ніби вона боїться щось зачепити або впасти.



– Знаєш, Анно, я все ж таки приходитиму до тебе. Дитина – це не привід для розірвання стосунків.

Не так злякано, як стурбовано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою.

– Не варто. Ліпше пообіцяйте, що прийдете тоді, коли дитинка народжуватиметься. Пообіцяєте?

– Смішна ти все ж таки. Навіть якби ти заборонила, я б однаково прийшов.

Анна заховала погляд. Любила його, все одно любила.

– Мусите йти. Зараз прийде ваша сестра.

Глянувши на годинник, Адам залишився сидіти.

– Надто рано для її візиту. Присядь біля мене. Хочу поговорити з тобою.

Він підсунув до себе філіжанку з уже холодною кавою. Продовжував мовчати, і в якийсь момент Анні здалося, що він навмисно тягне час.

– Щось сталось? Погане? Так?

Нервовим рухом зчепивши пальці, вона сіла навпроти Адама. Чому він мовчить? Ніколи не любила, коли він так багатозначно мовчить.

Адам поставив на стіл філіжанку.

– Розумію, що такі новини не до місця і не до твого стану, але краще, якщо ти довідаєшся про це від мене, а не від когось чужого… Розумієш, твій фіктивний чоловік був невиліковно хворим, але я не думав, що він помре так швидко. Принаймні, лікарі переконували мене в тому, що це станеться не раніше, аніж за два‑три роки. Учора мені повідомили, що він помер іще минулого місяця, і приховувати від тебе правду вже нема сенсу. Все одно тобі повідомлять, і ти муситимеш поводитися відповідно.

Ледь збліднувши, Анна проте зберегла самовладання, лише голос змінився.

– А чим він хворів? Не виглядав смертельно хворим.

Придивившись до Анни, Адам спохмурнів. Якось не так він усе це їй сказав. Несподіваний шок від поганої звістки – не найкращий стан для вагітної жінки.

– У нього були сухоти, а застуда, яку він підхопив у дорозі до Венеційського королівства, пришвидшила розвиток хвороби. Таке важко спрогнозувати. Я сподівався років на два‑три.

Підвівшись із крісла і намагаючись зібратися з думками, Анна підійшла до вікна, з хвилину постояла, тоді вийшла на кухню. Мусила побути наодинці з собою і хоч трохи отямитись. Цілком очевидним було лише те, що Адам дозволив їй вийти заміж за цього чоловіка саме тому, що знав про його невиліковну хворобу. Невже хотів, щоб вона колись знов стала вільною? Але навіщо?

Вона механічно зазирнула у кавник, вилила залишки кави в чисту філіжанку, сіла за стіл. У голові не вкладалося те, що той чоловік помер. Напевно, на отримані за фіктивний шлюб гроші він сподівався мати відповідне лікування. Навіть поїхав туди, де погода помічна хворим на сухоти.

Поставивши на стіл філіжанку, Анна оперлася головою на зціплені в замок руки. Відчувала не лише гострий напад жалю, але й щось надто виразно подібне на провину. Вона теж винна в його смерті, бо погодилася на це кляте одруження і взяла на себе тяжкий гріх. Не було б її згоди – той чоловік залишився б удома. Як таке спокутувати? Хоч би дитини це не торкнулося.

Тремтячими руками Анна щільніше загорнулась у шаль і вийшла з кухні. Зупинилася навпроти Адама, глянула на нього і якось відразу взяла себе в руки.

– Вам ліпше звідси піти. Не треба приходити. Дуже вас прошу. Напевно, ми всі винні.

Адам ледь міцніше стиснув губи, але опанував себе.

– У нього була свобода вибору. Ніхто не хотів, щоб таке сталось.

Анна заперечно похитала головою.

– Усе одно не треба приходити. Я мушу подумати. Прийдете вже тоді, коли народжу дитину.

Сама не знала, що тепер буде. Можливо, нічого, а може, все зміниться до невпізнання. За ці декілька місяців так багато змінилося в ній самій та в їхніх із Адамом стосунках, що воліла не приймати жодних поспішних рішень.


3153426104469297.html
3153468798794064.html
    PR.RU™